Художній світ прози Володимира Лиса
Вебліографічний огляд літератури від інформаційно-бібліографічного відділу Херсонської централізованої бібліотечної системи
У вас є змога ознайомитися з цією інформацію у аудіо-форматі:
Нижче представлено текстову версію огляду.
Ім’я Володимира Лиса стало відомим широкому колу українських читачів насамперед завдяки відзнакам, здобутим на конкурсі «Коронація слова» різних років, починаючи з 2000 року.
Найвідоміші з його романів-лауреатів «Коронації» — це «Острів Сильвестра» (2008) і «Століття Якова» (2010) (останній було екранізовано 2 роки тому).
Активну письменницьку діяльність Лис розпочав ще у 80-х рр. ХХ ст. Невдовзі після закінчення Львівського національного (у ті часи — «державного») університету ім. Франка він став поєднувати журналістську і письменницьку діяльність, створюючи п’єси, радіоп’єси й романи. Уже тоді він отримував схвальні оцінки критиків (наприклад, повість «Там за порогом» одержала у 1989 р. першу премію на республіканському конкурсі за кращий твір про молодь).
Сьогодні Володимир Лис — лауреат численних літературних конкурсів і входить у ТОП-100 найвпливовіших людей Волині. Він працював журналістом у районних газетах Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, та часто відзначає суттєвий вплив такого досвіду на свою творчість. Людські історії, про які доводилося дізнаватися в процесі журналістської діяльності, дали поштовх до багатьох сюжетних ліній у творах Лиса. Доля навіть одного його персонажа може містити кілька подій, що насправді відбулися в долях різних людей.
Сам письменник наголошує на особливості читацького сприйняття:
Парадоксально, але факт — читачі дуже часто вірять придуманому автором, а те, що було в реальному житті, сприймають із недовірою. Одна жінка мені сказала про один епізод: це занадто пафосно. Але так було!
Своє письменницьке кредо Володимир Лис сформулював так:
Я належу не до тих письменників, для яких головна мета написати великий твір, який їх прославить, а до тих, яким найбільше задоволення приносить процес писання. Пошуки фрази, вдалого сюжетного ходу, створення художнього образу. Навіть правка тексту, переробляння цілих сторінок. Для мене література — це насамперед порухи людської душі.
Романи В. Лиса завжди новаторські, багатоаспектні, в чомусь парадоксальні, символічні, психологічні… Звернімо увагу на деякі з них. І внесемо трошки новаторства і в наш огляд.
Справа в тому, що журналіст (і письменник) Володимир Лис дуже поважає жанр інтерв’ю. В силу своєї основної професійної діяльності він бере інтерв’ю, але і сам дає їх досить багато. Ми прочитали і дослідили велику кількість бесід з Володимиром Савовичем і хочемо представити його творчість його ж словами. Бо хто краще розповість про своє творіння, як не сам автор. Отже…
“Століття Якова” — це історія життя чоловіка, якому от-от виповниться 100 років. Багато що довелося пережити йому: війни, полон; поляки, німці та “совєти”, зміна режимів. Та не тільки це. Дитяче кохання та зрада, одруження та біль втрати через смерть дружини та дітей, вбивство товариша та й інші гріхи (в яких він ніяк не може покаятися священникові). Ніби прожив таке довге життя, а… промайнуло як один-єдиний день…
У «Столітті Якова», переплелися долі чотирьох людей: і мого діда, і односельця, і старожила Івана Ухи, ще одного чоловіка, який пережив концтабір…. Саме у розмовах з людьми, які я вів понад 30 років, «підслуховував» неймовірні сюжети. Наприклад, завжди думав, що Друга світова почалася для України 22 червня. Та ні ж! Німці вже у 39-му були на Волині та Галичині, понад 10 000 моїх етнічних побратимів брали участь у боях… Нацисти тоді захопили Володимир, дійшли аж до Ковеля. І це все реальні події, описані очевидцями.
Роман отримав схвальні відгуки. Володимир Лис розповідав:
Дуже хорошого листа написав мені Анатолій Дімаров. Він прочитав «Століття Якова» і надіслав такий відгук: «Володимире, несу до суду позов. Маю 90 років, одне око, а ви змусили, не відриваючись, читати цілу добу.
Маємо: острів, людину та рушницю. У якийсь момент ці три об’єкти об’єднуються у часі: людина припливає на острів, бере рушницю, наставляє її собі в груди і натискає на курок. Такий собі кінець життя і початок роману… Лунає постріл, людина падає, але там, у світі за межами острова, нічого не змінюється: є минуле, і є майбутнє. От тільки що минуле і майбутнє значать без людини?..
Письменник розповідав:
Роман «Острів Сильвестра» народився із фрази іспанського письменника Каміло Хосе Села. Він сказав, що мріяв би написати книгу, в якій на самому початку головний герой чинить самогубство. Я 13 років мучився — де тут дія, де сюжет? Не знаю, чи Хосе написав цей роман, але я його мрію здійснив — зрозумів, що загальне життя не закінчується смертю однієї людини, й створив «Острів Сильвестра». Таким документальним, реалістичним підходом я завдячую журналістській діяльності.
Йосип Бродський казав у своїй Нобелівській лекції про те, що порятувати весь світ вже не вдасться, але врятувати одну людину — ще можливо. Але якщо врятувати хоча б одного зайця, а не людину, то я вважаю, що й це — порятунок, місія, яка може зрости до порятунку цілого світу. Мені було приємно почути Юрка Покальчука, нині покійного, який сказав: «Я і не знав, старий, що то ти написав такий класний текст».
Роман «Маска». Дія цього авантюрного історичного твору відбувається на початку XІX століття у багатьох країнах Європи. Він про загадкову “людину в п’яти масках”. Цей грабіжник виринає нізвідки й зникає в нікуди. Він з’являється на зібраннях аристократів Польщі, України, Німеччини, Трансільванії, наводить жах на присутніх та здійснює добре сплановані зухвалі пограбування. Аж раптом якийсь сміливець зриває з нього маску…
Далі від першої особи:
У мене є історичний роман «Маска», так там головний герой — байстрюк, син селянки і голландця, який приїхав доглядати коней, вивчає самотужки вісім мов. Він спочатку одягає личину польського шляхтича, потім — німецького князя, ще пізніше угорського графа, — і здобуває цей блискучий світ, але йому не хочеться, щоб його визнавали тим шляхтичем, князем чи графом, а йому хочеться, щоб у ньому визнавали отого нещасного Прокопа Марушка, яким він народився. Коли він зізнається у цьому одній-другій жінці, то бачить в їхніх очах тільки презирство, бо він для них — ніхто, байстрюк.
Роман «Маска» — про людину, яка страшенно самотня в цьому світі. І хоча здається, що сильна людина не може бути самотньою, насправді воно так і є.
Роман «І прибуде суддя», як і всі романи Лиса, про боротьбу людини із самою собою. Як сказали би психологи, про її внутрішні конфлікти. І якщо їм не давати раду, не вирішувати, життя стає схожим на жах, а сумління перетворюється на важкі кайдани, які не дають ходити.
Автор зазначав:
А є у мене роман «І прибуде суддя», в якому йдеться про людину, яка береться судити інших за своїми поняттями й законами. Я досліджую те, до якої межі людина може намагатися судити, бо на тій межі отой суд починає працювати проти неї самої. Мене завжди цікавили письменники, які ставили своїх героїв на пограниччя. Хоча, з іншого боку, дуже цікаво досліджувати ситуації, коли й нічого, як то кажуть, не відбувається.
Чи важко чоловікові-письменнику описувати героїню-жінку, її думки, її світ? Володимир Лис відповідає:
Писати чоловікові від імені жінки — це, звичайно, нахабство. Але в романі «Соло від Соломії» я спробував розповісти про жіночу долю. Тим більше, що одного разу я говорив із жінкою (на жаль, вона вже покійна) і написав у своїй газеті матеріал під рубрикою «Невигадані історії». Ця жінка розповіла історію, яка лягла в основу цього роману. Я просто уявив, як реально могло бути те, що вона розповідала». “Соло для Соломії” можна, напевно, назвати сімейною сагою. У книзі йдеться про життя жінки, Соломії, ну і, звичайно, про її родину, знайомих і т.д. Написана книга простою, нелітературною українською мовою, такою, якою розмовляють люди у селі, так просто і так життєво, що дух захоплює…
У новому романі «В’язні зеленої дачі» як і в інших книжках Лиса — легкість читання, гострота сюжету та катарсис наприкінці твору. Роман про життя людей, на долю яких випадають різні випробування. Про життя, яке воно є: з помилками, гріхами, жалем. Незважаючи на те, що кожен герой робить осудні вчинки, до них відчувається жаль та співчуття. Життя одне і не кожен зумів прожити його безхмарно і по совісті. Одна з найемоційніших книг Володимира Лиса. Якщо вам сподобались інші, то сподобається і “В’язні зеленої дачі”
Елегантна, гарно ілюстрована, цікава. Це про книжку «Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Магеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотту, Емілію та Енн Бронте». Від автора:
У київському видавництві «Грані-Т», яке спеціалізується на дитячій та краєзнавчій літературі, вийшла моя книжка в серії «Життя видатних дітей».
За умовою видавництва можна було вибирати яких завгодно персонажів, котрі вплинули на історію людства. Обов’язково мав бути хтось із України й мала бути обов’язково присутня жінка. Мені завжди цікаво писати про маловідоме.
Я вибрав Сократа, про дитинство якого відомо лише деякі штрихи, Фернандо Магеллана, про дитинство якого взагалі можна відшукати тільки одне чи два речення, Ісака Ньютона (про нього теж відомостей небагато) і Данила Галицького: у літописі є лише кілька слів про його дитинство. А замість однієї жінки я вибрав трьох. Це сестри Шарлотта, Емілія та Енн Бронте. Мені цікавий їх феномен — усі три стали видатними письменницями, по суті — класиками англійської літератури.
Може не всі знають, але Володимир Лис є ще й народним синоптиком. І в нього є про це книжка «Таємна кухня погоди». Із iнтерв’ю:
Це своєрідна повість-есе про моє хобі — прогнозування погоди. Головна тема книги — погода й людина. У ній різні історії, написані з гумором і серйозно, зібрано в один сюжет.
Які плани сьогодні у митця?
Чим далі живу на цьому світі, тим більше розумію, що не вдасться зреалізувати все задумане. У мене є мрія написати книжку із назвою «Нереалізовані сюжети»… Для мене писання, література — це своєрідна психотерапія душі, порятунок від цього складного, жорстокого, часто абсурдного життя. Так, я, коли пишу, мовби переселяюся в інший світ. Тут свої, художні закони, але він не набагато простіший, а часом складніший за світ реальний. Скажу про те, що вважаю важливим: багато теперішніх бід українців від того, що вони мало читають. Я вже не кажу про високу, якісну літературу, а хоча б про ту, яку називають масовою. Кажуть, що серед читачів художньої літератури дві третини — жінки. Може, вони порятують цей реальний світ? Мені не соромно за свої твори, хоча я писав і недосконалі твори. Та річ вся у тім, що я писав так, як я міг тоді писати. Але я жодного разу не фальшивив.
